"Афганістан
болить в моїй душі"
Афганістан болить в моїй душі
Мета: формувати історичну пам’ять учнів,
зміцнювати почуття патріотизму, гордості за славних героїв України та їх
побратимів; формувати в дітей риси чесності, благородства, вірності в дружбі та
любові, мужності; виховувати кращі людські якості.
Обладнання: роздруковані поезії, фотографії, газетні
статті, ноутбук, суспільно-політична карта, відеоматеріал.
Тип заходу: зустріч поколінь.
Хід заходу
(На дошці напис «15 лютого – День
воїна-інтернаціоналіста», зав'ялі квіти. Виставлені
портрети загиблих «афганців». Запалені свічки. Звучить фонограма пісні на
афганську тематику).
(Відеоматеріал «Пришёл наказ»).
Ти – вічний біль,
Афганістан,
Ти – наш неспокій
І не злічить
глибоких ран
В борні
жорстокій.
І не злічить сліз
матерів,дружин, дітей –
Не всі вернулися
сини із тих ночей...
Вже багато літ,
як прийшли назад додому,
Та до цих пір чує
душа війни оскому.
Та до цих пір ще
стогнуть ночі, ниють рани,
А у снах - «духи»
налітають, мов шайтани.
Вступне слово вчителя. Далекий грудень 1979 року… Далека та чужа країна
Афганістан… Безглузда війна… Скільки смертей, скільки горя за 10
років. Проте ця безглуздість не применшує героїзму наших воїнів там, в афганському
пеклі. Ніхто та ніщо не має бути забутим, аби не забути – треба пам’ятати, а
щоб пам’ятати – треба знати.
Ведучий. Сьогодні ми зібралися тут, щоб вшанувати
пам'ять тих, хто поліг на афганській землі. Молоді люди йшли туди не за
орденами і медалями, свято вірячи, що виконують інтернаціональний обов'язок.
Ведуча. Афганська війна тривала 10 років. Триває і сьогодні, але, слава
Богу, вже без участі наших солдатів. А тоді ж, йдучи у те пекло, вірили, що
несуть визволення приниженим та поневоленим, що йдуть не вбивати, а захищати
нове життя.
(На фоні відео виступають учні).
Стежка все
крутіше
Забирає в небо,
Важчає помітно
Речовий мішок...
Стати б,
відпочити,
Але знаю – треба.
І, стиснувши
зуби,
Йду, за кроком
крок.
Там, за
перевалом,
Бій клекоче з
ночі,
Гинуть наші
хлопці...
Знаю лиш одне:
Якщо смерть
захоче
Зазирнути в очі –
За спиною друга
Не знайде мене...
Відомо нам,
навіщо втрати, кров...
Так, ми пройшли
не марно крізь спекоту.
Відкиньте
словоблудство про любов
І про свою
святенницьку турботу.
Бо ми пізнали
вогнедишний плин,
На вражі дула в
гори йшли свідомо.
Один за всіх -
всі, як один!..
Не всі вернулися
додому...
Тривожна юність
хлине в наші сни,
Прорвуться з болю
невигойні рани,
І пам'ять
заболить: ми - ветерани
Неоголошеної
війни...
Ведучий. Кажуть, що час – найкращі ліки, хоча роки
минають, а пам'ять вперто вертає усіх назад, коли наші недолугі керівники взялися
наводити лад на чужих територіях, віддавали абсурдні накази.
Ведуча. 27 грудня 1979 року війська СРСР увійшли
до Афганістану. Спочатку вони розташувалися гарнізонами у великих містах
країни, а згодом поступово втягнулися в бойові дії по всій території країни.
(Відеоматеріал «Кабул – Саланг»).
Ведучий. Нове керівництво СРСР на чолі з Михайлом
Горбачовим визнало помилковим рішення попередників і з кінця 1986 року пішло
на поетапне виведення військ з Афганістану. Однак воєнні дії не припинялися.
Ведуча. Восени 1988 року, за наказом з Москви,
розпочалася операція «Тайфун». Радянська авіація завдала нищівного бомбардування
по кишлаках уздовж траси Кабул – Саланг, якою мали виводити війська. 15
лютого 1989 року останній радянський солдат залишив афганську землю.
(Звучить фонограма «Сосна шумить»).
3-й читець
Минають дні,
ідуть роки
Життя листки
перегортає.
А біль Афгану –
навіки,
В душі чомусь не
замовкає.
Я повернувся з
тих завій,
Але тривожать
сни, як рани,
Що ми ведемо
смертний бій,
І що товариш все
ще з нами.
Гірський, суровий
перевал,
Розщелина...
Важке каміння...
Товариш мій від
кулі впав,
І смерть нагадує
про тління.
Живу. Валерія –
нема.
Немає сина,
брата, друга.
І тиша скрикує
німа,
І не стихає в
серці туга.
Я там, ще й досі
на війні,
Обличчя вгадую
знайомі
І з другом бачуся
у сні.
І кличу все його
додому...
Ведучий. Через цю безглузду війну пройшли майже 700
тисяч осіб. І серед них 30% були українці. Звання Героя Радянського Союзу було
присвоєно 72 військовослужбовцям, з них – 12 українцям. 15 тисяч вояків
загинуло у радянсько-афганській війні.
Ведуча. Вона лишила наслідки для України. Не
повернулося додому з війни 3360 воїнів; з них – 3280 загинуло, а 80 – пропало
безвісти чи потрапило в полон, багато залишилися інвалідами.
4-й читець.
Я чекатиму (читає Зоренко К.)
Вже буяла весна, як прощались востаннє,
Ти залишив печаль своїх синіх очей.
І котилося сонце, мов яблуко раннє...
І так млосно було від солодких речей.
Поспішав у Афган — присягнув воювати
І накази виконувати без вагань.
А мені залишилось - чекати, чекати,
чекати... І німіти від переживань.
Йду шукати сліди — замела хуртовина.
Не поля, а сувої полотен лляних.
У чужій стороні - ти для мене істота
єдина.
Серед мертвих немає — ти серед живих.
Хочу вірити, ще гляну в очі блакитні,
Поки очі мої, мов полин, відцвітуть.
Пам'ятай, я чекатиму завжди у квітні,
Я чекатиму... поки тебе не знайдуть.
Ведучий.
Знову цвітуть
білим цвітом
Пишно-зелені
сади.
Жаль, що краси
неземної
Вже не побачать
вони.
Смерть їх
безжально забрала,
В землí сховала
сирій.
Голови низько
схиляєм
Пам'яті їхній
святій.
Ведуча. Схилімо голови перед світлою пам'яттю тих,
хто віддав своє життя, увійшовши в безсмертя. Вшануємо їх хвилиною мовчання.
(Хвилина мовчання. Звучить метроном).
5-й читець
Пливе, наче
вічність, здобута в бою,
Хвилина мовчання.
Натягнуті нерви,
немов тятива,
Пронизує пам'ять
скорбота прощання.
І сумно згасає, і
тяжко сплива
Хвилина мовчання.
І подвиги мужні,
і дружнє плече,
І роки надії,
перемог, сподівань...
І серце сльозою
нараз опече
Хвилина мовчання.
Встають
побратими, відважні бійці...
Знов закипає та
битва, остання...
Вона, як сивина,
вона, як рубці,
Хвилина мовчання.
Ведучий. 28 років минуло з часу виведення
радянських військ з Афганістану, а події в цій країні залишаються живим болем
для багатьох колишніх солдатів та офіцерів, що воювали в цій війні.
Ведуча. Вони живуть серед нас, ці ще молоді
чоловіки, сповнені енергії та сил. Їм виповнилось по 45-50 літ. Але у їхніх
серцях живе те, суті чого, на щастя, не знає більшість із нас. У їхніх душах
все ще живе війна. І часом уночі вони прокидаються від снів, у яких гримлять
вибухи, свистять біля скроні кулі, палає збитий в ущелині вертоліт. І друг, з
яким ділили цигарку, коротко скрикнувши, падає горілиць, поспішивши полетіти
додому в «Чорному тюльпані»...
6-й читець
Я знаю: повзе
десь у горах душман,
У прорізі мушки
мене він шукає.
Немов би чалма -
на вершині туман,
І - простріл,
луна не змовкає.
Нагрівся приклад
- треба ж так! - від щоки,
Напруживши зір,
оглядаю скелі,
Жену я подалі від
себе думки,
Звичайно, думки
невеселі...
Прокинувсь.
Відлуння тієї війни
Стихають, як
сполох в кімнаті.
Сини мої
дивляться радісні сни,
Не треба їм сни
мої знати...
Ведучий. До тих, хто дожив до кінця подій, доля
була милосерднішою. Їм вона подарувала можливість жити і трудитися, любити та
підняти гіркий «третій тост». Ні, у них він не за любов, і не за жінок. У
колишніх афганців він – за полеглих.
7-й читець
Пам'ять крутить
старе кіно,
Нам забути б усе
це давно!
Тільки кулі
свистять коло скронь –
І випалює пам'ять
вогонь.
Ниють рани – авжеж, на грозу.
Батько змахує скупо сльозу,
Матері з пересердя зітхнуть:
Їм синів – не вернуть.
Ах, солодке яке забуття!
Та живемо по два ми життя.
Поклялися в пожежах нічних:
Жити гідно – за себе і за них.
8-й читець.
Мати солдата
Очі пекуча сльоза обпіка,
Рана у серці ятриться.
Дрібно тремтить материнська рука –
Син ясночолий їй сниться.
Він приїздив у відпустку в село,
Радісно всім усміхався.
Ще дев'ятнадцяти літ не було...
Так молодим і зостався.
Не закінчилась афганська війна
В цій українській оселі.
Досі сумує матуся одна,
Плинуть роки невеселі.
Нíкому втíшить матусю стару,
Син не вернеться ніколи.
Гірко дивитися на дітвору,
Що повертає зі школи.
Це ж і онучок міг бути таким,
Щоб син живим повернувся.
Очі їсть смуток ядучий, мов дим.
Розпач в душі ворухнувся.
Стука годинник, немов метроном,
Лічить невпинно години.
Місяць повільно пливе за вікном.
Де ти, мій сину єдиний?
Тільки портрет, мов п’ятно на стіні,
У рушниках вишиваних.
Син у афганськім пекельнім вогні...
Так із життя пішов рано.
Варто усім матерям сказать: «НІ!»
І воювати не будуть.
Гинуть сини у Анголі, в Чечні...
Вітер тіла мертві студить.
Не забирайте дітей в матерів!
Людство плекає ще віру
У ненароджених наших синів,
У силу розуму й миру!
Ведуча.
Виростають
хлопці, як соколи –
Чорні брови,
ясеневий стан.
Тільки ненці туга
серця коле,
Бо на світі є
Афганістан.
Земле, вмийся
чесними сльозами,
Совісте, боліть
не перестань.
Тисячі дівчат не
вийшли заміж,
Бо на світі є
Афганістан.
Пам'яте, будь
пильною на чатах,
Чуєш, через
далечі розстань.
Плачуть
ненароджені внучата,
Бо на світі є
Афганістан.
Ведучий. Шановні земляки-афганці. Над вашими
головами свистіли кулі. Кожна хвилина вашого життя могла стати для вас
останньою. Але вам випало щастя вижити і повернутися до рідної домівки.
Ведуча. Нехай же ніколи не зазнають війни ваші
сини! Не побачать на тлі чорного неба траси від кулеметних черг. Не схилять
скорботно голови біля «Чорного тюльпана».
Ведучий. Нехай живуть в мирі та злагоді. Бо ми
живемо й за тих, хто поліг в Афганістані, в його ущелинах, хто прикутий до
інвалідного візка. Бо ми перед ними в боргу.
Стільки років
щасливої тиші,
Та вривається
голос в ефір,
Що благає,
нагадує, кличе:
Захистіть,
збережіть, люди, мир!
Кожен день, кожен
час пам'ятайте,
Скільки жертв нам
війна принесла.
Все, що можна,
для миру віддайте!
Збережіть для
нащадків життя!
Вчитель: Пам’ять про мертвих вшановують хвилиною
мовчання. Ніхто не рахував, скільки років довелось би нам мовчати, коли б так
пом’янули кожного вбитого. Помовчимо хоча б хвилину. За всіх. Встаньмо,
постіймо хвилину, нехай не заболять у нас ноги, а тільки защемлять серця за
тих, кого нема серед нас, хто лежить у землі, хто світить нам із небес, а,
може, із підбитим крилом ніяк не перелетить через Афганські гори до свого дому.
(хвилина мовчання) Їм випало жити – так кажуть про тих, хто повернувся до
рідного дому, а тепер порядкує рідну землю, віддаючи їй свої сили і вміння.
Вони пройшли пекло війни Афганістану, вони не поповнили списки загиблих, вони і
є тією пам’яттю, що пише історію. (діти вітають воїнів-афганців, що запрошені
на урок,їм надається слово) Вчитель:Ми не повинні забувати жертв Афганістану,
як і всіх інших жертв, які поніс наш народ тільки через те, що не сам керував
долею своїх громадян, а ними розпоряджався хтось інший. Це потрібно для того,
щоб нові Афганістани не виникли більше на нашій землі. Давайте будемо завжди
пам’ятати ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну, і
для кого вона триває й досі: у спогадах, у снах, у думках. Вони цього
заслуговують. Шановні друзі!
Немає коментарів:
Дописати коментар